Народився 17 вересня 1939 року в місті Баку. Отець - Меньшов Валентин Михайлович (1912-1974). Мати - Меньшова Антоніна Олександрівна (1905-1964). Дружина - Алентова Вера Валентинівна (1942 р. н.) - народна артистка Росії, лауреат Державних премій СРСР і РРФСР. Дочка - Меньшова Юлія (1969 р. н.), закінчила Школу-студію МХАТ, чотири сезони працювала в МХАТі імені А.П. Чехова під керівництвом О.Н. Єфремова, зіграла на його сцені і в кіно декілька головних ролей, на телебаченні вела програму «Я сама», неодноразово визнавалася найпопулярнішою телеведучою і в 1999 році отримала вищу телевізійну нагороду країни - «ТЕФІ». Внук - Андрій (1997 р. рожд.).
Батьки Володимира Меньшова родом з Астрахані. Батько його, - Валентин Михайлович, рано залишився сиротою, окрім молодшого брата, загиблого згодом на фронті, ніякої рідні у нього не було. Він на все життя залишився вдячний країні за те, що вона не дозволила пропасти, виростила, вивчила, дала можливість закінчити морехідне училище, зробила з безпритульника професійного моряка.
Мати Меньшова, Антоніна Олександрівна Дубовська росла в багатодітній, досить забезпеченій «куркульській» сім'ї в селі Чаган під Астраханню, освіта її не пішла далі церковно-приходського. Після революції міцне господарство почало швидко розвалюватися, над дітьми нависнула загроза все життя, що залишилося, писати в анкетах - «з розкуркулених». Покидавши все майно, вони розлетілися по країні. Пізніше Антоніна Олександрівна стала світличною на судні, що здійснювало пасажирські рейси з Баку до Ірану, де вона і познайомилася з першим помічником капітана Валентином Михайловичем Меньшовим.
У 1938 році вони зареєстрували шлюб, і в 1939 році у них народився первісток Володимир, в 1941-му у нього з'явилася сестра Ірина, і Антоніна Олександрівна до кінця життя була домогосподаркою. Валентин Михайлович теж недовго залишався моряком: на початку 1939 року йому запропонували роботу в НКВД. Ця пропозиція була з тих, від яких відмовлятися не прийнято. Так В. М. Меньшов став чекістом.
У школу Володя пішов в Архангельську, куди батька перевели працювати в 1947 році. Після спекотного, галасливого Баку статечна, незамутнена нічиїм нашестям російська Північ справила на нього приголомшуюче враження. Тоді ще весь Архангельськ, включаючи мостові і дороги, був дерев'яним. А скільки нових вражень після безсніжного Баку подарувала архангельська зима: дальні походи на лижах, хокейні баталії в кожному дворі, катання на санках з крутих гір!.. Коли сьогодні говорять про «російськості» фільмів Меньшова, його точної національної інтонації, то він незмінно згадує цей період свого життя: стукіт каблуків по дерев'яних бруківках на палях, збирання морошки і журавлини на болотах, Північна Двіна, жила в океанському ритмі, з її приливами і відливами, в крижаній воді якої хлопчиська все одно купалися ціле літо. Але перш за все люди - грунтовні, небагатослівні, доброзичливі, надійні мешканці півночі Росії.
У 1950 році отця перевели на роботу до Астрахані, і отроцтво, і юність Меньшова пройшли на берегах Волги.
Батьки постійно були зайняті, так що вихованням дітей займатися було нікому. Багато що давала школа, але все-таки головну роль в своєму особовому становленні Меньшов відводить книгам і кіно. У читальному залі він брав цікаві книги, які на абонементі отримати було неможливо, «ковтав» їх одну за іншою, після чого йшов додому робити уроки. Поступово формувався смак, відсівалася література розважального і пригодницького характеру, в списках прочитаного з'являлася все більше класики - так на дотик шикувалася своя система. Пристрасть до книги збереглася у Меньшова на все життя, він зібрав в будинку солідну бібліотеку, яка все поповнюється.
Паралельно Володя ставав завзятим кіноманом. Телевізор був рідкістю, єдиним вікном у великий світ був кінематограф. Фільмів знімалося небагато, і кожен з них Володя дивився не по одному разу, і зараз ще може здивувати кінознавців дослівною цитатою з якої-небудь стародавньої картини. Інтерес до кіно ставав все більш осмисленим, цілеспрямованим: від колекціонування фотографій з фільмів Меньшов перейшов до читання журналів і книг по кіномистецтву, до спеціальної мистецтвознавчої літератури. Зрозуміло, кіноманія виявлялася перш за все в преклонінні перед акторами, благо у той час з'явився цілий розсип молодих радянських кінозірок: Юматов, Рибников, Урбанський, Стриженов, Смоктуновський, Бистрицька, Макагонова, Конюхова, Ізвіцькая, Мордюкова...
Валентин Михайлович вважав, що син вибере військову кар'єру, але у Володі поволі визрівало абсолютно нездійсненне, по астраханських мірках, бажання - пробитися в кіно, ще страшніше - стати кіноартистом. Підстави для цього були більш ніж хиткі: участь в шкільних драмгуртках ніколи не переростала в серйозне захоплення, воно, швидше, було різновидом суспільних доручень, і завжди в школі знаходилися хлоп'ята обдаровані, на яких Володя дивився з щирим захопленням, без тіні заздрості.
Але після школи ніхто з них не зважився на серйозніші кроки в акторській професії.
А Меньшов, закінчивши школу з срібною медаллю, один відправився до Москви штурмувати Інститут кінематографії. Незабаром з'ясувалося, що Меньшов до специфічних іспитів на акторські факультети абсолютно не підготовлений, але півмісяця, проведені в Москві серед абітурієнтів і студентів театральних інститутів, подіяли на нього абсолютно гіпнотично: Меньшов зрозумів, що це життя - його.
Повернувшись до Астрахані, у вересні 1957 року він пішов працювати на завод імені Карла Маркса учнем токаря, щоб за рік грунтовно підготуватися до іспитів і набратися життєвого досвіду. Набирався він його 4 роки - на стільки років розтягнулася епопея вступу до інституту. За цей час Меньшов попрацював і токарем, і на шахті у Воркуті, і матросом на водолазному катері в рідному Баку, і числився в трупі Астраханського театру імені Кірова актором допоміжного складу.
Тільки у 1961 році він став студентом акторського факультету Школи-студії МХАТ. Роки навчання Меньшов вважає найважливішими в своєму житті. На провінційного хлопця обрушилося відразу все: МХАТ, легендарні актори, разом з якими навіть доводилося виходити на сцену, хай і в масовках, молодий «Сучасник», «Таганка», що зароджується, зарубіжні гастролери, художні виставки, концерти в консерваторії, особисті знайомства з людьми, про яких тільки читав в книгах і журналах, вельми своєрідний побут театрального студентського гуртожитку, таємний роман з найкрасивішою дівчиною курсу Верою Алентовою, що закінчився, вразивши всіх, шлюбом і студентським весіллям.
Студія МХАТ в ті часи була видатним навчальним закладом. Педагоги були блискучі, репетиції йшли з ранку до вечора. Але чарівний світ мрії, що здійснилася, разом з тим виявився і миром жорстоких розчарувань. У результаті після закінчення студії в 1965 році жоден московський театр не зацікавився молодим актором Володимиром Меньшовим, і він виїхав працювати до Ставрополя. Близько року, до червня 1966 року, він пропрацював там актором драмтеатру. Але акторська кар'єра вже мало займала Меньшова, на той час він виявив в собі наростаючий інтерес до режисури, любов до кіно спалахнула з новою силою.
Меньшов зустрівся з найбільшим авторитетом в тодішньому кінематографі - режисером Михайлом Іллічем Роммом, показав йому свої літературні досліди, і Ромм узяв молодого актора відразу на 2-й курс режисерського факультету ВГИКа, спеціально винайшовши для Меньшова «аспірантуру по режисурі художнього фільму», куди той і був зарахований. Він був, ймовірно, єдиним в світі аспірантом, який впродовж всіх трьох років навчання (1967-1970) боровся за те, щоб перейти в студенти, бо аспірантура не давала диплома і не дозволяла знімати учбові роботи, але боротьба ця виявилася безуспішною, Меньшов так і залишився лише з довідкою про закінчення аспірантури ВГИК.
З 1970 по 1976 рік Меньшов працював по договорах на кіностудіях «Мосфільм», «Ленфільм» і на Одеській кіностудії. Він зняв короткометражну учбову роботу «До питання про діалектику сприйняття мистецтва, або Втрачені марення», повнометражний документальний фільм до 50-ліття ВГИКу (який керівництву інституту здався настільки крамольним, що був змитий), написав сценарій «Потрібно довести» (по мотивах книги В.І. Леніна «Дитяча хвороба лівизни в комунізмі») - цим сценарієм дуже зацікавилися театральні режисери Ю. Любімов, Р. Стуруа, 3. Корогодський, але цензура наклала тверду заборону. Меньшов зробив дуже вольне інсценування романа М. Шагинян «Месс-менд», і вона була поставлена в Ленінградському ТЮЗі, за замовленням «Ленфільму» він написав сценарій «Я служу на межі».
На довершення всього несподівано почалася і акторська кар'єра в кіно: однокурсник Меньшова Олександр Павловський знімав на Одеській кіностудії свою дипломну роботу за сценарієм, який він написали разом, і запропонував своєму співавторові зіграти в цьому фільмі головну роль. Ця картина отримала головний приз на київському кінофестивалі «Молодість-71», і вже наступного року Меньшов отримав запрошення від режисера Олексія Сахарова на головну роль у фільмі «Людина на своєму місці». Після того, як на Всесоюзному кінофестивалі в Алма-Аті Меньшов завоював приз за краще виконання чоловічої ролі, він раптом опинився активно затребуваний кінематографом. Одна за одною послідували картини «Солоний пес», «Остання зустріч», «Власна думка». Список Меньшова налічує близько 40 ролей - у фільмах «Перехоплення», «Кур'єр», «Місто Зеро», «Російський регтайм», «Щоб вижити», «Де знаходиться нофелет?», «Віддушина», «Нічний дозор», “Зупинка на вимогу - 2”, “П'ятий кут”, “Льодовиковий період”, “Ділянка”, “Час жорстоких”, “Брежнев”, “Час збирати камені”, «Денний дозор» і ін. Багато хто з них визнані критикою і улюблений глядачами, але все одно Меньшов відноситься до своїх акторських робіт як до хобі, головна справа його життя - кінорежисура.
Дебют у великому кіно відбувся в 1976 році. Це був музичний фільм «Розіграш» про старшокласників за сценарієм Семена Лунгіна. Успіх картини, особливо у молоді, перевершив всі очікування. Школярі, що знялися у фільмі, - Діма Харатьян, Наташа Вавілова, Дуся Германова - ураз набули статусу кінозірок, пісні з фільму звучали на пластинках і по радіо, за наслідками прокату 1977 року картину подивилася рекордна кількість глядачів, до кінця цього року творці фільму були удостоєні Державної премії РРФСР.
У 1978 році почалися зйомки фільму «Москва сльозам не вірить». Сценарій, який написав Валентин Чорних, пропонувався багатьом відомим режисерам, але історія фабричного дівчати, що перетворюється врешті-решт в директори цієї самої фабрики, нікого не зацікавила. Меньшов же неабиякою мірою переробив сценарій, переписав сцени, що вже були, ввів нові епізоди, персонажі, яких не було у Чорних, сценарій став двосерійним, але ніщо не могло змити з нього клейма немодності, накладеного передовою громадською думкою. Не допоміг і фантастичний глядацький успіх, що припав на долю фільму: тільки за перший рік прокату його подивилося майже 90 мільйонів глядачів, творці картини отримували мішки листів від приголомшених людей, а преса в цей же самий час писала про потурання поганим смакам міщан, про поганеньку драматургію і слабку режисуру. Меньшов на власному прикладі познайомився з диктатом громадської думки, яка стежить за станом розумів і не дозволяє нікому висловлювати думки, відмінні від переконань тих, хто проголосив себе елітою землі.
А фільм жив своїм життям, не сходив з екранів кінотеатрів, його купили більше ста країн, він завоював призи на безлічі міжнародних кінофестивалів, творці фільму отримали Державну премію СРСР. На довершення всього Американська академія кіномистецтва в 1981 році назвала фільм «Москва сльозам не вірить» кращим іноземним фільмом року і присудила йому найавторитетнішу в світі кіно нагороду - «Оскар». І зараз глядачі називають його кращим фільмом за сто років існування російського кіно.
У 1984 році Меньшов зняв картину «Любов і голуби» по однойменній п'єсі Владимира Гуркіна. Ця нехитра історія любові, зради, розкаяння і прощення підкуповувала Меньшова перш за все соковито виписаними характерами і незлобливим гумором, таким властивим російському менталітету. Прокатна доля цього фільму була зіпсована тим, що він потрапив під каток кампанії боротьби з алкоголізмом, а оскільки один з героїв картини постійно знаходився в стані підпиття, то Меньшова, що не погоджувався ні з якими поправками по фільму, спочатку усунули від картини, потім вирізували з неї всі підозрілі сцени, потім поклали на полицю, і лише через полгода, коли істерія боротьби дещо стихла, відновили фільм в первинному вигляді і випустили на екрани. «Любов і голуби» - одна з улюбленіших глядачами картин. На фестивалі комедійних фільмів в іспанському місті Торремолінас картина отримала головний приз - «Золоту туру».
Наступний фільм Меньшова з'явився на екранах через 11 років. Така пауза була викликана змінами, подіях в російській дійсності. Політичні пристрасті захопили в країні всіх, не уникнув цієї проби і Меньшов. Кілька разів він майже починав знімати нову картину, «глобальну, таку, що підводить підсумки», але, видно, на щастя, так її і не зробив. Все очевидніше ставало з часом, що найвірніший жанр для віддзеркалення нинішньої дійсності - це фарс. Тоді народилася історія про трьох братів-близнят, що виросла в картину «Ширлі-мирлі», що вийшла на екрани в 1995 році. Комедійні колізії фільму - постійна плутанина між близнятами, їх напружені з'ясування відносин, в які виявляються втягнутими президенти Росії і США, блискуча гра акторів народжують громовий регіт в будь-якому кінотеатрі. Але критика на фільм, дивно професійний у всіх компонентах, виявилася украй утятою, в кращому разі його просто не помічали на кінематографічному небосхилі.
Остання робота Владимира Меньшова - лірична трагедія (так він сам визначає жанр цієї картини) «Заздрість богів» закінчена в 2000 році. Це історія любові, що ненавмисно наздогнала два не дуже вже молодих людей, історія, коли раптом людині відкривається, що все попереднє життя було лише підготовкою до цієї зустрічі. Трагічність цієї любові в тому, що героями її є француз і російська жінка (роль бенефісу Вери Алентової), а дія фільму відбувається в 1983 році, - у той час такі історії благополучно не закінчувалися. Глядачі на фільмі плачуть і сміються, а критика і кінематографічна громадськість, за традицією, що вже склалася, прийняли його в багнети, але для картин Меньшова така реакція - сама хороша прикмета: значить, і цьому його фільму призначено довге і щасливе життя.
Володимир Меньшов є режисером-постановником на кіностудії «Мосфільм».
Володимир Меньшов має звання народного артиста Росії (1991), вибраний академіком Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії, є членом Союзу кінематографістів Росії. У 1999 році він був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.
Живе і працює в Москві |
|
 Дитинство
Володимир Конкин народився 19 серпня 1951 року в Саратові. У дитинстві батьки дали йому хороше виховання. Як признається сам актор: «Не було непотрібної, вульгарної дидактики, яка стомлює молодих людей, відводить їх на вулицю. Мене батьки захопили, навчили працювати. <.> У мене було звільнення в школі від праці і фізкультури із-за вади серця. І весь вільний час батьки водили мене по театрах та музеях».
Володимир і Алла
Після закінчення школи Володимир поступив в Саратовське театральне училище на курс Л.А. Лядова. Тоді ж, він зустрів ту єдину, яка стала його вірною супутницею по життю. А відбулося це так...
Якось разом зі своїм батьком Владимир прийшов на збір випускників в школу. Там він відразу ж звернув увагу на одну дівчину. Через рік хлопець знов прийшов в школу, і знов побачив її. Алла виявилася дочкою колишньої класної керівниці Володимира.
|
|
 Андрій Мерзлікін народився 24 березня 1973 р (м. Корольов). По першій освіті - радіотехнік космічного машинобудування, в процесі здобування вищої економічної освіти прийняв рішення стати актором. Потім закінчив акторський факультет ВГИКа (майстерня Е.А.Киндінова).
Весь шлях, включаючи переїзд в столицю, заучування поспішно байки і само тріумфальне поступлення у ВГИК зайняло рівно два тижні. Ще будучи студентом, Андрій полюбив зніматися у молодих невідомих режисерів. Ентузіазм був винагороджений: за роль в короткометражному фільмі «Як я провела літо» А. Мерзлікин отримав приз за кращу чоловічу роль на фестивалі ВГИКу. У 2000 році працював в міжнародному проекті «Готель «Європа» (режисер Іван Поповськи), з ним об'їздив найбільші театральні фестивалі Європи (Відень, Бонн, Авіньон, Стокгольм, Болонья). Перша велика і при цьому найбільш неоднозначна роль в кіно - фільм «Бумер» Петра Буслова.
В даний час Андрій Мерзлікин працює в штаті Московського Драматичного Театру під керівництвом Армена Борисовича Джигарханяна.
|
|
 Народився 5 липня 1973 року в Ленінграді. Закінчив ЛГИТМиК в 1996г. (курс В.М.Фільштінського). Працював в театрі "На каналі" Крюка, де грав в спектаклях: "Жарти Чехова", "Час Висоц ького", "Дорога", "В очікуванні Годо" і моноспектаклі "Записки божевільного".
У театрі ім. Ленсовета - з 1997 року.
Грає в спектаклях:
В очікуванні Годо
Братик Кролик на Дикому Заході
Калігула
Володимирська площа
Запрошення в замок.
Лауреат незалежної акторської премії ім. В.Стржельчика за акторський ансамбль в спектаклі "В очікуванні Годо"(2003).
|
|
 Олександр Семчев народився 15 квітня 1969 року в місті Горішній Волочок Тверської області. З дитинства любив смішити однолітків, займався в ляльковому кружку, вів дискотеки. Дебютував на сцені в віці десяти років в ролі Баби Яги.
Навчання і кар'єра
Після армії працював на перших ролях в місцевому драмтеатрі, куди одного разу навідалися викладачі з Шукінського училища. Вони подивилися спектакль і запросили Семчева до Москви.
Після закінчення училища Олександр Семчев декілька місяців пропрацював в «Сатириконі», а потім сам Олег Єфремов запросив його в МХАТ імені Чехова, де актор грає багато і в найрізноманітніших жанрах. Серед його театральних ролей: Бутон в спектаклі «Кабала святош», Холмов в «Новому американцеві» (за п'єсою С.Довлатова), охоронець Жона в «Антигоні» (за п'єсою Ж. Ануя). За одну з робіт Семчев був висунутий на театральну премію «Чайка» в номінації «Усмішка року».
Прославився актор в рекламних роликах «Здрассссьте» і «Пиво пив» в образах безглуздих товстунів. І ця слава тільки дратує Семчева, не дивлячись на впізнаваність, призи та зліт акторської кар'єри.
|
|
 Серебряков Олексій Валерійович
Народився 3 липня 1964г.
У 1986 році закінчив ГИТИС, акторський факультет - курс О.Табакова.
Після закінчення ГИТИСу працював в театр-студії Табакова ("Табакерка"). На даний момент, в основному зайнятий в кіно, грає в "Метро" і антрепризному спектаклі "Новий".
Кіно: Перший фільм - "Вічний заклик" (1973г.) Йому було тринадцять. Він вчився в музичній школі. Якось на ювілей викладача Олексія - Василя Дмитровича Москвічова приїхав кореспондент з "Вечірньої Москви". А у Олексія якраз був урок. В результаті в газеті був опублікований знімок, на котром був і він. В особі Серебрякова асистентки режисерів Володимира Краснопольського і Валерія Ускова виявили схожість з актором Вадимом Спиридоновим. А їм якраз потрібний був виконавець на роль його сина. Вони приїхали в Свіблово, в музичну школу і поставили Олексію фатальне питання: "Хлопчик, хочеш зніматися в кіно?"...
|
|
 Народився 26 березня 1938 року в селі Чемер Чернігівської області (Україна). Втім, в паспорті фігурує інша дата - 1 квітня, що прокралася в енциклопедії і словники. Так вже трапилося, що тільки до цього дня вдалося зробити запис про новонародженого в найближчій сільраді. Батько, Петренко Василь Олексійович, і мати, Петренко Анастасія Федорівна, займалися селянською працею. Дружина - Галина Кожухова-Петренко, відомий в театральному і кінематографічному світі журналіст, член Союзу письменників, довгий час працювала театральним оглядачем в газеті "Правда"; її часто можна бачити з чоловіком на зйомках, прем'єрах, фестивалях. Дочка від першого шлюбу - Поліна, закінчила музичне училище. Син - Михайло Кожухов, телеведучий.
Олексій Петренко справляє враження людини трудової, грунтовної. Про таких, як він, говорять - рукатий. Він і справді багато що уміє - був слюсарем, матросом, пастухом, навіть меблі сам майструє. І тільки потім, з третьої спроби, поступив вчитися в Харківський театральний інститут, до того "благополучно" провалившись під час вступу до Київського театрального інституту, а в перервах між надходженнями освоював ковальську справу. Закінчив училище в 1961 році, потім служив в Запорізькому музично-драматичному театрі імені Щорса, Донецькому російському драматичному театрі в місті Жданові. Пізніше, хильнувши сповна бід і незгод периферійної сцени, награвшись крихітних, випадкових ролей, перебрався в столичні театри
|
КРАВЧЕНКО Олексій Євгенійович (10. 10. 1969), актор.
Закінчив Театральне училище імені Б.В.Щукина. Актор театру ім. Вахтангова.
Скільки б ролей не зіграв Олексій Кравченко, перш за все згадуватимуть його дебют у фільмі Елема Климова "Йди і дивися". Про картину і актора тоді багато писали і сперечалися. "Ще жодне інтерв'ю не обходилося без питання про те, як я потрапив в картину Елема Клімова, - говорить Олексій, - і практично всі обережно цікавляться тим, як зйомки вплинули на мою психіку. Яких тільки чуток не ходило після фільму. Говорили, що Льоша Кравченко з'їхав глузду, а Елем Клімов повісився. Напевно, без пліток не обходиться жодна картина. І мене такі розмови вже не дратують". У кіно Олексій потрапив просто - по оголошенню. Його друг почув по радіо про те, що серед 14-річних хлопчиськ кіностудія "Мосфільм" проводить конкурсний відбір на головну роль в новий фільм. Олексій пішов за компанію з приятелем. І, як повелося, з тисячі інших на роль затвердили його. Ніяких нервових зривів під час зйомок картини у Олексія не було. Було інше - жорстока дієта і відчуття нескінченної втоми. Постійно хотілося їстиі спати. Заради зйомок останніх кадрів, в яких його герой стає, немов сімдесятирічний старий, сивим, Олексія фарбували стійкою імпортною фарбою. "Я прийшов в школу - худий і сивий. Однокласники трохи нашепталися у мене за спиною. А потім, зрозумівши, що, окрім кольору волосся, в мені нічого не змінилося, почали до мене відноситися, як раніше". Спокійно закінчивши восьмий клас, Олексій поступив в технікум. Про кіно і сцену не подумував. Тоді він захоплювався музикою, складав і записував пісні, створював разом зі своїми друзями музичні групи. Періодично вони розпадалися, і муки творчості починалися наново. Все це продовжувалося до тих пір, поки Олексія не призвали до армії. "Я активно займався спортом. Прийшов у військкомат і заявив, що хочу служити в морській піхоті. Наївний був.
Мені всі посміхалися і кивали. І поки летів дев'ять годин до Владивостока, думав, що тепер я морський піхотинець. Прилетів. Построїли нас і сказали: "Здрастуйте, товариші підводники". І я зрозумів, що потрапив на три роки". І хоча служити його визначили в наземну частину, легше від цього не ставало. Але і там Олексій вмудрявся займатися музикою і навіть сколотив зі своїх однополчан групу. Художньою самодіяльністю "підводники" займалися з дозволу офіцерів. Командир частини, в якій служив рядовий Кравченко, бачив фільм Клімова і не переставав дивуватися, яким чином москвич, що зіграв в 14 років головну роль у фільмі у одного з кращих режисерів, вмудрився загриміти в армію. Дивувалися та інші, коли, відслуживши, Олексій влаштувався на роботу в один з нових кооперативів. І якийсь час робив дахи на московських новобудовах. І лише в 21 рік, піддавшись на вмовляння дружини і Елема Климова, він подав документи в Щукінське училище. І поступив. Ще студентом його запросили в Театр Вахтангова на велику роль в спектакль по п'єсі Горького "Варвари". І якщо в театрі все складалося добре, то в кіно ролей не було майже п'ятнадцять років. Знову на екрані Олексій Кравченко з'явився лише три роки тому в ролику "Російського проекту" Дениса Евстігнєєва. Він зіграв солдата-новобранця, який стояв в почесній варті на Червоній площі, а навколо бушував натовп: "Діма, помахай мамі!" Потім була одна з головних ролей у фільмі того ж Евстігнєєва "Мама". "Коли знімальну групу перший раз зібрали разом, я дуже нервувався, мені належало зніматися з такими акторами, як Мордюкова, Меньшиков, Миронов, Машков. Крилов Міша курив і трясся, і я зубами стукав. Але все склалося просто чудово. У мене від зйомок залишилися дуже теплі спогади. Нонна Вікторівна взагалі до нас, як до синів, відносилася. Вони у всьому мені допомагали, і я відчував себе, як в справжній сім'ї". До речі, у фільмі Евстігнєєва, де Кравченко зіграв снайпера, його красива рушниця була справжньою, а ось оптичний приціл - бутафорським. Він був прикручений до стовбура величезними гвинтами, і в нього нічого не було видно. "У фільмі зробили дуже класний звук пострілу. Справжня гвинтівка стріляє - як батіг клацає. Насправді моя рушниця просто бабахала.
Епізод, де я стріляю по кремлівських зірках, знімали на Новому Арбаті, на горищі одного з будинків. Від першого пострілу я оглохнув, а на вулиці у всіх машин спрацювала сигналізація. А дублів було декілька". Після "Мами" на Олексія буквально посипалися пропозиції від кінорежисерів. Він зіграв у фільмі Олександра Суріна "Квіти від переможців" і в картині із страшною назвою "Рейнджер з атомної зони". Знявся в новому фільмі Георгія Данелія "Фортуна", де зіграв головну роль. Зараз знов грає головну роль в картині молодих пітерських режисерів Кравчука і Фетінга "Різдвяна містерія". "Останнім часом я знімався в бойовиках і грав м"язистих героїв. Зараз пробую себе в інших жанрах. У фільмі Данелії мій герой не воює і не б'ється. Всього один раз я хапаю за грудки Володю Ільіна, але він тут же утикатиме в мене пістолет. На цьому мої бойові дії закінчуються. Та і в "Різдвяній містерії" у мене мирна професія. Я граю лялькаря". Для останньої ролі Олексію навіть довелося сісти на дієту. Втім, до цього йому не звикати. Кілька років тому актор так активно нарощував м'язи і качався, що почав важити 120 кілограмів, чим убив своїх колег по театру. А потім раптом втратив інтерес до спортивного залу, вирішивши, що залишатись в іміджі героя-громили нудно. Буквально за рік актор схуд і пострункішав, чим шокував глядачів. Після спектаклів до нього підходили люди і цікавилися: "Леша, що з вами трапилося? Ви захворіли?" Публіка злякалася не дарма: його звикли бачити в ролях сильних і упевнених в собі людей. Зовні він дійсно схожий на супермена. Але характер у таких чоловіків завжди м'який. "Я за вдачею самоїд. Мені ніколи не подобається те, що я роблю. Намагаюся з цим боротися, але це непереможно". Він часто червоніє, бентежиться. Абсолютно не уміє брехати. Не любить зиму. І мріє, щоб його син Альоша займався іноземними мовами. |
|
 Сергій Петрович Никоненко народився 16 квітня 1941 року в Москві в сім'ї робітників. У тринадцять років він захопився театром і почав займатися в театральній студії при Палаці піонерів. У 1959 році Сергій Никоненко закінчив десятий клас вечірньої школи і після декількох невдач в театральних вузах поступив на акторський факультет ВГИКа, на курс С.Герасимова і Т.Макарової, де вчився разом з майбутніми зірками радянського кіно - Ларисою Лужіной, Галиною Польських, Євгенієм Жаріковим, Миколою Губенко, Жанною Болотовою. На другому курсі він дебютував в кіно - зіграв у фільмі Сергія Герасимова "Люди і звірі", а першу помітну роль Никоненко виконав в 1967 році в стрічці "Журналіст". У 1968 році він поступив на режисерський факультет ВГИКа, і знову до Герасимова і Макарової.
|
|
 Народився - 23 грудня 1924 в м. Харків
Помер - 11 вересня 1987 в.г.одесса
Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Премії за акторську роботу за 1968 рік.
Народний артист СРСР.
У кіно знімався небагато. Перша роль - Яшка Буксир у фільмі-спектаклі "Біла акація".
Прославився Михайло Водяний після виконання ролі Попандопуло в музичній кінокомедії "Весілля у Вільшанці".
Серед фільмів за участю Михайла Водяного: "Ескадра йде на захід", "Інспектор кримінального розшуку", "Одинадцять надій" (Сан Санич), "Вольний вітер" (Стен).
|
|
|
