КРАВЧЕНКО Олексій Євгенійович (10. 10. 1969), актор.
Закінчив Театральне училище імені Б.В.Щукина. Актор театру ім. Вахтангова.
Скільки б ролей не зіграв Олексій Кравченко, перш за все згадуватимуть його дебют у фільмі Елема Климова "Йди і дивися". Про картину і актора тоді багато писали і сперечалися. "Ще жодне інтерв'ю не обходилося без питання про те, як я потрапив в картину Елема Клімова, - говорить Олексій, - і практично всі обережно цікавляться тим, як зйомки вплинули на мою психіку. Яких тільки чуток не ходило після фільму. Говорили, що Льоша Кравченко з'їхав глузду, а Елем Клімов повісився. Напевно, без пліток не обходиться жодна картина. І мене такі розмови вже не дратують". У кіно Олексій потрапив просто - по оголошенню. Його друг почув по радіо про те, що серед 14-річних хлопчиськ кіностудія "Мосфільм" проводить конкурсний відбір на головну роль в новий фільм. Олексій пішов за компанію з приятелем. І, як повелося, з тисячі інших на роль затвердили його. Ніяких нервових зривів під час зйомок картини у Олексія не було. Було інше - жорстока дієта і відчуття нескінченної втоми. Постійно хотілося їстиі спати. Заради зйомок останніх кадрів, в яких його герой стає, немов сімдесятирічний старий, сивим, Олексія фарбували стійкою імпортною фарбою. "Я прийшов в школу - худий і сивий. Однокласники трохи нашепталися у мене за спиною. А потім, зрозумівши, що, окрім кольору волосся, в мені нічого не змінилося, почали до мене відноситися, як раніше". Спокійно закінчивши восьмий клас, Олексій поступив в технікум. Про кіно і сцену не подумував. Тоді він захоплювався музикою, складав і записував пісні, створював разом зі своїми друзями музичні групи. Періодично вони розпадалися, і муки творчості починалися наново. Все це продовжувалося до тих пір, поки Олексія не призвали до армії. "Я активно займався спортом. Прийшов у військкомат і заявив, що хочу служити в морській піхоті. Наївний був.
Мені всі посміхалися і кивали. І поки летів дев'ять годин до Владивостока, думав, що тепер я морський піхотинець. Прилетів. Построїли нас і сказали: "Здрастуйте, товариші підводники". І я зрозумів, що потрапив на три роки". І хоча служити його визначили в наземну частину, легше від цього не ставало. Але і там Олексій вмудрявся займатися музикою і навіть сколотив зі своїх однополчан групу. Художньою самодіяльністю "підводники" займалися з дозволу офіцерів. Командир частини, в якій служив рядовий Кравченко, бачив фільм Клімова і не переставав дивуватися, яким чином москвич, що зіграв в 14 років головну роль у фільмі у одного з кращих режисерів, вмудрився загриміти в армію. Дивувалися та інші, коли, відслуживши, Олексій влаштувався на роботу в один з нових кооперативів. І якийсь час робив дахи на московських новобудовах. І лише в 21 рік, піддавшись на вмовляння дружини і Елема Климова, він подав документи в Щукінське училище. І поступив. Ще студентом його запросили в Театр Вахтангова на велику роль в спектакль по п'єсі Горького "Варвари". І якщо в театрі все складалося добре, то в кіно ролей не було майже п'ятнадцять років. Знову на екрані Олексій Кравченко з'явився лише три роки тому в ролику "Російського проекту" Дениса Евстігнєєва. Він зіграв солдата-новобранця, який стояв в почесній варті на Червоній площі, а навколо бушував натовп: "Діма, помахай мамі!" Потім була одна з головних ролей у фільмі того ж Евстігнєєва "Мама". "Коли знімальну групу перший раз зібрали разом, я дуже нервувався, мені належало зніматися з такими акторами, як Мордюкова, Меньшиков, Миронов, Машков. Крилов Міша курив і трясся, і я зубами стукав. Але все склалося просто чудово. У мене від зйомок залишилися дуже теплі спогади. Нонна Вікторівна взагалі до нас, як до синів, відносилася. Вони у всьому мені допомагали, і я відчував себе, як в справжній сім'ї". До речі, у фільмі Евстігнєєва, де Кравченко зіграв снайпера, його красива рушниця була справжньою, а ось оптичний приціл - бутафорським. Він був прикручений до стовбура величезними гвинтами, і в нього нічого не було видно. "У фільмі зробили дуже класний звук пострілу. Справжня гвинтівка стріляє - як батіг клацає. Насправді моя рушниця просто бабахала.
Епізод, де я стріляю по кремлівських зірках, знімали на Новому Арбаті, на горищі одного з будинків. Від першого пострілу я оглохнув, а на вулиці у всіх машин спрацювала сигналізація. А дублів було декілька". Після "Мами" на Олексія буквально посипалися пропозиції від кінорежисерів. Він зіграв у фільмі Олександра Суріна "Квіти від переможців" і в картині із страшною назвою "Рейнджер з атомної зони". Знявся в новому фільмі Георгія Данелія "Фортуна", де зіграв головну роль. Зараз знов грає головну роль в картині молодих пітерських режисерів Кравчука і Фетінга "Різдвяна містерія". "Останнім часом я знімався в бойовиках і грав м"язистих героїв. Зараз пробую себе в інших жанрах. У фільмі Данелії мій герой не воює і не б'ється. Всього один раз я хапаю за грудки Володю Ільіна, але він тут же утикатиме в мене пістолет. На цьому мої бойові дії закінчуються. Та і в "Різдвяній містерії" у мене мирна професія. Я граю лялькаря". Для останньої ролі Олексію навіть довелося сісти на дієту. Втім, до цього йому не звикати. Кілька років тому актор так активно нарощував м'язи і качався, що почав важити 120 кілограмів, чим убив своїх колег по театру. А потім раптом втратив інтерес до спортивного залу, вирішивши, що залишатись в іміджі героя-громили нудно. Буквально за рік актор схуд і пострункішав, чим шокував глядачів. Після спектаклів до нього підходили люди і цікавилися: "Леша, що з вами трапилося? Ви захворіли?" Публіка злякалася не дарма: його звикли бачити в ролях сильних і упевнених в собі людей. Зовні він дійсно схожий на супермена. Але характер у таких чоловіків завжди м'який. "Я за вдачею самоїд. Мені ніколи не подобається те, що я роблю. Намагаюся з цим боротися, але це непереможно". Він часто червоніє, бентежиться. Абсолютно не уміє брехати. Не любить зиму. І мріє, щоб його син Альоша займався іноземними мовами. |
|
 Режисер, сценарист, продюсер
Народився 25 лютого 1959 року в Свердловську. У 1981 році закінчив перекладацький факультет Горьковського педагогічного інституту. У 1983-1987 роках Олексій Балабанов працював асистентом режисера на Свердловській кіностудії. У 1990 році закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів, де займався на експериментальному курсі "Авторське кіно".
Творчий шлях в "великому кінематографі" почався в 1991 році, коли за своїм сценарієм Олексій Балабанов поставив перший повнометражний фільм "Щасливі дні" (фільм був знятий за участю Студії першого і експериментального фільму Олексія Германа) і виступив співавтором сценарію фільму молодого режисера Надії Хворової "Прикордонний конфлікт". У 1992 році разом з режисером і продюсерами Сергієм Сельяновим і Василем Григорьевим Олексій Балабанов виступив як співзасновник Кінокомпанії СТВ, за участю якої він і знімав згодом майже всі свої фільми.
|
Шакуров Сергій Каюмовіч
Народний артист РРФСР (1991).
Народився 1 січня 1942 року в Москві.
Закінчив студію при Центральному дитячому театрі (1964). З 1964 - актор драматичного театру на Малій Бронній, з 1965 - Центрального академічного театру Радянської Армії, з 1971 - драматичного театру ім. К.С.Станіславського.
Лауреат Державної премії СРСР (1980, за участь у фільмі "Смак хліба").
Лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації "Премії за кращі акторські роботи" за 1988 рік.
Лауреат премії "Золотий Орел" за кращу чоловічу роль в телевізійному кіно в 2006 році. |
|
 Сергій Петрович Никоненко народився 16 квітня 1941 року в Москві в сім'ї робітників. У тринадцять років він захопився театром і почав займатися в театральній студії при Палаці піонерів. У 1959 році Сергій Никоненко закінчив десятий клас вечірньої школи і після декількох невдач в театральних вузах поступив на акторський факультет ВГИКа, на курс С.Герасимова і Т.Макарової, де вчився разом з майбутніми зірками радянського кіно - Ларисою Лужіной, Галиною Польських, Євгенієм Жаріковим, Миколою Губенко, Жанною Болотовою. На другому курсі він дебютував в кіно - зіграв у фільмі Сергія Герасимова "Люди і звірі", а першу помітну роль Никоненко виконав в 1967 році в стрічці "Журналіст". У 1968 році він поступив на режисерський факультет ВГИКа, і знову до Герасимова і Макарової.
|
|
 12 листопада 1935
Закінчила Всесоюзний державний інститут кінематографії (1958, майстерня С. Герасимова і Т. Макарової). Актриса Театру-студії кіноактора (до 1964), театру "Сучасник" (1964-1966), Госконцерта (1966-1969).
Краща актриса 1983 року за наслідками опиту журналу "Радянський екран".
Народна артистка СРСР (1983).
Орден "За заслуги перед Вітчизною" IV ступеня (2000).
Ще в часи радянської влади стала всенародною улюбленкою, суперзіркою вітчизняного кіно і примадонною радянської, а зараз і російської естради. Проте за зовнішнім блиском ховалася дуже непроста, деколи трагічна доля, яка припала на долю цієї чудової актриси і співачки. Їй довелося пережити розчарування і зраду близьких людей, у неї траплялися творчі невдачі і простої. Це зараз її уваги добиваються всі знаменитості, але були часи, коли її не бачили впритул і вважали недалекою провінціалкою, яка наважилася заявити свої права бути особою в мистецтві. Після першої ж ролі у фільмі Е.Рязанова «Карнавальна ніч» навколо імені Гурченко почали складатися всілякі міфи. Один, самий, мабуть, поширений з них, полягав в тому, що актриса вона середня, її успіх у фільмі випадковий, тому ніхто з серйозних режисерів і не запрошує її зніматися.
|
|
 Дитинство
Євгеній Міронов народився 29 листопада 1966 року в Саратові в сім'ї робітників. Про акторську професію він природно нічого не знав, але з дитинства мріяв стати актором. Женя вчився в музичній школі по класу акордеона, займався в драматичному кружку і навіть складав п'єси. Правда до своїх дитячих «творів» він відноситься з великою іронією: «Так, безглузді якісь. Я їх писав, а потім ставив в школі. <.> Просто, окрім мене, в наший школі цим нікому було займатися. Це робилося для уроків захисту професії, були у нас такі. Треба було вибрати яку-небудь професію і «захистити» її. Нашому класу дістався телеграфіст. Я написав про цю професію п'єсу, і ми її зіграли. Ще грали «Червону шапочку». Я зробив з цієї казки мюзикл на музику опери «Аїда». Сам грав під час вистави на різних інструментах».
Слід зазначити, що не дивлячись на здавалося б активну участь в самодіяльності, Женя насправді боявся сцени, був боязкий, затиснутий. Так його перший вихід на шкільний майданчик обернувся провалом. Хлопчик співав трагічну пісню про вмираючого комсомольця, а глядачі... реготали до сліз. З сцени він спускався під крики: "Тобі пряма дорога в цирк!". Женя тоді прибіг додому в сльозах, сховався в коморі і відмовився повертатися в школу.
|
|
 Вікторія Вікторівна народилася 24 березня 1972. Вчилася в Гитісе і у ВГИКу (у майстерні І.Хейфіца). Актриса московського театру імені К.С. Станіславського, грає у ряді спектаклів - «Ми починаємо нове життя, або Полонез Огинського» (І.Хейфіц), «Маскарад» (Віктор Шаміров), «Хлестаков» і «Дванадцята ніч» (Володимир Мірзоєв). Крім того, вона з успіхом грає в постановках «Пластилін», «Шопінг & Факінг» (Центр драматургії і режисури Олексія Казанцева і Михайла Рощина), «Борис Годунов» (проект Деклана Доннелана). У кіно Вікторія Толстоганова дебютувала в 1997 році, в короткометражній стрічці Р. Хруща «Денний обов'язок». Актриса знімалася в таких фільмах як «Розжарена субота», «Ожеледь», «Черевичник», «Щоденник камікадзе», «Місячні поляни», «Антикілер», «На безіменній висоті», «Подаруй мені життя» (серіал), «Магнітні бурі».
|
|
 Народився 04.09.1954, Ленінград.
Лауреат премії “Визнання” за кращу чоловічу роль (1995)
Лауреат премії “Золотий Орел” в номінації “краща чоловіча роль” (2002)
Лауреат Призу за кращу чоловічу роль Фестивалю Російського кіно в Онфлері (Нормандія, Франція).
Лауреат Призу «Срібна підкова» за кращу чоловічу роль (Будинок Ханджонкова)
Лауреат Державної премії Росії (2004)
Кавалер Ордена Честі і Гідності «Русь державна» за високий професіоналізм в творчій діяльності, відродження традицій миролюбності, духовності і великі заслуги в розвитку культури і мистецтва Санкт-Петербургу і Росії (2004)
Лауреат Призу жюрі за кращу чоловічу роль на Другому Московському фестиваль «Московська прем'єра» (2005, за фільм «Зозуля»)
|
|
 ВАХА Артур Вікторович
Народився 13.01.1964, Ленінград
Заслужений артист Росії (1999)
Дитинство
Артур Вікторович Ваха народився 13 січня 1964 року в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). По батькові у Артура естонсько-німецьке коріння. Ваха - естонське прізвище, в перекладі що означає "віск". Проте актор вважає, що його "характер не зовсім відповідає цьому значенню". Зате його пластичність і здібність до перевтілень на сцені і на екрані цілком у дусі цього м'якого і податливого матеріалу.
Перші роки свого життя Артур провів в комуналці біля Ливарного мосту на набережній Робесп'єра. І ставши дорослим, змінивши немало квартир і зрозумівши, що в районах новобудов ніколи не відчує себе комфортно, Артур періодично повертався в цю квартиру, де до 2002 року продовжувала жити його мама Воля Василівна - режисер, професор, викладач акторської майстерності. Тепер Артур знову живе разом з мамою в просторій двокімнатній квартирі недалеко від метро "Володимирська". На жаль, вона його майже не бачить: у сина багато роботи. Але вихід був знайдений: Артур подарував їй кішку. Побачив у друзів і захотів таку саму. "У мене завжди були собаки, - розповідає актор, - п'ять собак, по черзі, звичайно. Два фокстер'єри, потім «сумнівний» спанієль (помісь з дворнягою), такса і дог. Тепер у мене живе лиса кішка. Взагалі я не люблю кішок, але це якась дивна «інопланетна» істота, порода - донський сфінкс. Там, де вона раніше жила, її звали Барбі, але ми їй дали нове ім'я - Варвара".
|
|
 Народилася 24.06.1969
Лауреат Призу імені Віри Холодної
Якось, коли Анні були всього чотири роки, вона гуляла зі своїми батьками по ВДНХ. Трапилося так, що одна з асистенток з кіностудії ім. Горького, що розташовувалася неподалеку, звернула увагу на симпатичну дівчинку. "Ой, яка у вас розкута дівчинка! Не хочете, що б вона знялася в кіно?" - звернулася вона до батьків.
Так почався шлях Анни Назар'євої в кіно.
режисери звернули увагу на талановиту дівчинку, і незабаром послідували запрошення зніматися в "Єралаші". Хто не пам'ятає кумедну дівчинку, яка, залишившись удома одна, вимазалася всіма маминими помадами, тушшю, пудрою і налякала злодіїв, що забралися в квартиру.Запрошували її і в кіно. У 1980 році Ганна знялася у легендарного режисера Сергія Апполінарієвича Герасимова в історичному фільму "Юність Петра". Через рік вона промайнула в епізоді в музичній комедії Віктора Макарова і Олександра Полинникова "Бережіть жінок".
|
|
|
