Зірки вітчизняного кіно

Олексій Кравченко

Портрет КРАВЧЕНКО Олексій Євгенійович (10. 10. 1969), актор.
Закінчив Театральне училище імені Б.В.Щукина. Актор театру ім. Вахтангова.

Скільки б ролей не зіграв Олексій Кравченко, перш за все згадуватимуть його дебют у фільмі Елема Климова "Йди і дивися". Про картину і актора тоді багато писали і сперечалися. "Ще жодне інтерв'ю не обходилося без питання про те, як я потрапив в картину Елема Клімова, - говорить Олексій, - і практично всі обережно цікавляться тим, як зйомки вплинули на мою психіку. Яких тільки чуток не ходило після фільму. Говорили, що Льоша Кравченко з'їхав глузду, а Елем Клімов повісився. Напевно, без пліток не обходиться жодна картина. І мене такі розмови вже не дратують". У кіно Олексій потрапив просто - по оголошенню. Його друг почув по радіо про те, що серед 14-річних хлопчиськ кіностудія "Мосфільм" проводить конкурсний відбір на головну роль в новий фільм. Олексій пішов за компанію з приятелем. І, як повелося, з тисячі інших на роль затвердили його. Ніяких нервових зривів під час зйомок картини у Олексія не було. Було інше - жорстока дієта і відчуття нескінченної втоми. Постійно хотілося їстиі спати. Заради зйомок останніх кадрів, в яких його герой стає, немов сімдесятирічний старий, сивим, Олексія фарбували стійкою імпортною фарбою. "Я прийшов в школу - худий і сивий. Однокласники трохи нашепталися у мене за спиною. А потім, зрозумівши, що, окрім кольору волосся, в мені нічого не змінилося, почали до мене відноситися, як раніше". Спокійно закінчивши восьмий клас, Олексій поступив в технікум. Про кіно і сцену не подумував. Тоді він захоплювався музикою, складав і записував пісні, створював разом зі своїми друзями музичні групи. Періодично вони розпадалися, і муки творчості починалися наново. Все це продовжувалося до тих пір, поки Олексія не призвали до армії. "Я активно займався спортом. Прийшов у військкомат і заявив, що хочу служити в морській піхоті. Наївний був.

Мені всі посміхалися і кивали. І поки летів дев'ять годин до Владивостока, думав, що тепер я морський піхотинець. Прилетів. Построїли нас і сказали: "Здрастуйте, товариші підводники". І я зрозумів, що потрапив на три роки". І хоча служити його визначили в наземну частину, легше від цього не ставало. Але і там Олексій вмудрявся займатися музикою і навіть сколотив зі своїх однополчан групу. Художньою самодіяльністю "підводники" займалися з дозволу офіцерів. Командир частини, в якій служив рядовий Кравченко, бачив фільм Клімова і не переставав дивуватися, яким чином москвич, що зіграв в 14 років головну роль у фільмі у одного з кращих режисерів, вмудрився загриміти в армію. Дивувалися та інші, коли, відслуживши, Олексій влаштувався на роботу в один з нових кооперативів. І якийсь час робив дахи на московських новобудовах. І лише в 21 рік, піддавшись на вмовляння дружини і Елема Климова, він подав документи в Щукінське училище. І поступив. Ще студентом його запросили в Театр Вахтангова на велику роль в спектакль по п'єсі Горького "Варвари". І якщо в театрі все складалося добре, то в кіно ролей не було майже п'ятнадцять років. Знову на екрані Олексій Кравченко з'явився лише три роки тому в ролику "Російського проекту" Дениса Евстігнєєва. Він зіграв солдата-новобранця, який стояв в почесній варті на Червоній площі, а навколо бушував натовп: "Діма, помахай мамі!" Потім була одна з головних ролей у фільмі того ж Евстігнєєва "Мама". "Коли знімальну групу перший раз зібрали разом, я дуже нервувався, мені належало зніматися з такими акторами, як Мордюкова, Меньшиков, Миронов, Машков. Крилов Міша курив і трясся, і я зубами стукав. Але все склалося просто чудово. У мене від зйомок залишилися дуже теплі спогади. Нонна Вікторівна взагалі до нас, як до синів, відносилася. Вони у всьому мені допомагали, і я відчував себе, як в справжній сім'ї". До речі, у фільмі Евстігнєєва, де Кравченко зіграв снайпера, його красива рушниця була справжньою, а ось оптичний приціл - бутафорським. Він був прикручений до стовбура величезними гвинтами, і в нього нічого не було видно. "У фільмі зробили дуже класний звук пострілу. Справжня гвинтівка стріляє - як батіг клацає. Насправді моя рушниця просто бабахала.

Епізод, де я стріляю по кремлівських зірках, знімали на Новому Арбаті, на горищі одного з будинків. Від першого пострілу я оглохнув, а на вулиці у всіх машин спрацювала сигналізація. А дублів було декілька". Після "Мами" на Олексія буквально посипалися пропозиції від кінорежисерів. Він зіграв у фільмі Олександра Суріна "Квіти від переможців" і в картині із страшною назвою "Рейнджер з атомної зони". Знявся в новому фільмі Георгія Данелія "Фортуна", де зіграв головну роль. Зараз знов грає головну роль в картині молодих пітерських режисерів Кравчука і Фетінга "Різдвяна містерія". "Останнім часом я знімався в бойовиках і грав м"язистих героїв. Зараз пробую себе в інших жанрах. У фільмі Данелії мій герой не воює і не б'ється. Всього один раз я хапаю за грудки Володю Ільіна, але він тут же утикатиме в мене пістолет. На цьому мої бойові дії закінчуються. Та і в "Різдвяній містерії" у мене мирна професія. Я граю лялькаря". Для останньої ролі Олексію навіть довелося сісти на дієту. Втім, до цього йому не звикати. Кілька років тому актор так активно нарощував м'язи і качався, що почав важити 120 кілограмів, чим убив своїх колег по театру. А потім раптом втратив інтерес до спортивного залу, вирішивши, що залишатись в іміджі героя-громили нудно. Буквально за рік актор схуд і пострункішав, чим шокував глядачів. Після спектаклів до нього підходили люди і цікавилися: "Леша, що з вами трапилося? Ви захворіли?" Публіка злякалася не дарма: його звикли бачити в ролях сильних і упевнених в собі людей. Зовні він дійсно схожий на супермена. Але характер у таких чоловіків завжди м'який. "Я за вдачею самоїд. Мені ніколи не подобається те, що я роблю. Намагаюся з цим боротися, але це непереможно". Він часто червоніє, бентежиться. Абсолютно не уміє брехати. Не любить зиму. І мріє, щоб його син Альоша займався іноземними мовами.
 

Сергій Никоненко

Портрет Сергій Петрович Никоненко народився 16 квітня 1941 року в Москві в сім'ї робітників. У тринадцять років він захопився театром і почав займатися в театральній студії при Палаці піонерів. У 1959 році Сергій Никоненко закінчив десятий клас вечірньої школи і після декількох невдач в театральних вузах поступив на акторський факультет ВГИКа, на курс С.Герасимова і Т.Макарової, де вчився разом з майбутніми зірками радянського кіно - Ларисою Лужіной, Галиною Польських, Євгенієм Жаріковим, Миколою Губенко, Жанною Болотовою. На другому курсі він дебютував в кіно - зіграв у фільмі Сергія Герасимова "Люди і звірі", а першу помітну роль Никоненко виконав в 1967 році в стрічці "Журналіст". У 1968 році він поступив на режисерський факультет ВГИКа, і знову до Герасимова і Макарової.

 

Марат Башаров

Портрет Марат Алімжанович Башаров народився 22 серпня 1974 року (по одному гороскопу - Лев, по іншому - Тигр). Його батьки ніяк не були пов'язані з театром і кіно. Мама працювала кухарем, тато - сантехніком.

У дитинстві Марат був дуже слухняним хлопчиком, ходив в дитячий садок. У школі ж став хуліганом, йому ставили "двійки" за поведінку і кілька разів мало не вигнали. Але саме в школі він знайшов своїх найкращих друзів, з якими дружить до цих пір, яких дуже любить і цінує. У школі було і перше кохання - дівчинка Наташа, якій Марат носив портфель.

 

Людмила Гурченко

Портрет 12 листопада 1935

Закінчила Всесоюзний державний інститут кінематографії (1958, майстерня С. Герасимова і Т. Макарової). Актриса Театру-студії кіноактора (до 1964), театру "Сучасник" (1964-1966), Госконцерта (1966-1969).
Краща актриса 1983 року за наслідками опиту журналу "Радянський екран".
Народна артистка СРСР (1983).
Орден "За заслуги перед Вітчизною" IV ступеня (2000).

Ще в часи радянської влади стала всенародною улюбленкою, суперзіркою вітчизняного кіно і примадонною радянської, а зараз і російської естради. Проте за зовнішнім блиском ховалася дуже непроста, деколи трагічна доля, яка припала на долю цієї чудової актриси і співачки. Їй довелося пережити розчарування і зраду близьких людей, у неї траплялися творчі невдачі і простої. Це зараз її уваги добиваються всі знаменитості, але були часи, коли її не бачили впритул і вважали недалекою провінціалкою, яка наважилася заявити свої права бути особою в мистецтві. Після першої ж ролі у фільмі Е.Рязанова «Карнавальна ніч» навколо імені Гурченко почали складатися всілякі міфи. Один, самий, мабуть, поширений з них, полягав в тому, що актриса вона середня, її успіх у фільмі випадковий, тому ніхто з серйозних режисерів і не запрошує її зніматися.

 

Євгенія Ігумнова

Портрет Ігумнова Євгенія Вікторівна

Народилася 3 лютого 1974 року.
Була прийнята в театр ім. В. Ф. Комісаржевської, будучи ще студенткою Театральної Академії (клас проф. А. А. Белінського). За тих, що пройшли з тієї пори десять років актриса стала ведучою на ролі молодих героїнь. Її запам'ятала критика, полюбили глядачі. Найперша головна роль в спектаклі "Недомірок" відкрила актрису тонку і неординарну.
 

Євгеній Миронов

Портрет Дитинство
Євгеній Міронов народився 29 листопада 1966 року в Саратові в сім'ї робітників. Про акторську професію він природно нічого не знав, але з дитинства мріяв стати актором. Женя вчився в музичній школі по класу акордеона, займався в драматичному кружку і навіть складав п'єси. Правда до своїх дитячих «творів» він відноситься з великою іронією: «Так, безглузді якісь. Я їх писав, а потім ставив в школі. <.> Просто, окрім мене, в наший школі цим нікому було займатися. Це робилося для уроків захисту професії, були у нас такі. Треба було вибрати яку-небудь професію і «захистити» її. Нашому класу дістався телеграфіст. Я написав про цю професію п'єсу, і ми її зіграли. Ще грали «Червону шапочку». Я зробив з цієї казки мюзикл на музику опери «Аїда». Сам грав під час вистави на різних інструментах».

Слід зазначити, що не дивлячись на здавалося б активну участь в самодіяльності, Женя насправді боявся сцени, був боязкий, затиснутий. Так його перший вихід на шкільний майданчик обернувся провалом. Хлопчик співав трагічну пісню про вмираючого комсомольця, а глядачі... реготали до сліз. З сцени він спускався під крики: "Тобі пряма дорога в цирк!". Женя тоді прибіг додому в сльозах, сховався в коморі і відмовився повертатися в школу.

 

Вікторія Толстоганова

Портрет Вікторія Вікторівна народилася 24 березня 1972. Вчилася в Гитісе і у ВГИКу (у майстерні І.Хейфіца). Актриса московського театру імені К.С. Станіславського, грає у ряді спектаклів - «Ми починаємо нове життя, або Полонез Огинського» (І.Хейфіц), «Маскарад» (Віктор Шаміров), «Хлестаков» і «Дванадцята ніч» (Володимир Мірзоєв). Крім того, вона з успіхом грає в постановках «Пластилін», «Шопінг & Факінг» (Центр драматургії і режисури Олексія Казанцева і Михайла Рощина), «Борис Годунов» (проект Деклана Доннелана). У кіно Вікторія Толстоганова дебютувала в 1997 році, в короткометражній стрічці Р. Хруща «Денний обов'язок». Актриса знімалася в таких фільмах як «Розжарена субота», «Ожеледь», «Черевичник», «Щоденник камікадзе», «Місячні поляни», «Антикілер», «На безіменній висоті», «Подаруй мені життя» (серіал), «Магнітні бурі».

 

Володимир Меньшов

Портрет Народився 17 вересня 1939 року в місті Баку. Отець - Меньшов Валентин Михайлович (1912-1974). Мати - Меньшова Антоніна Олександрівна (1905-1964). Дружина - Алентова Вера Валентинівна (1942 р. н.) - народна артистка Росії, лауреат Державних премій СРСР і РРФСР. Дочка - Меньшова Юлія (1969 р. н.), закінчила Школу-студію МХАТ, чотири сезони працювала в МХАТі імені А.П. Чехова під керівництвом О.Н. Єфремова, зіграла на його сцені і в кіно декілька головних ролей, на телебаченні вела програму «Я сама», неодноразово визнавалася найпопулярнішою телеведучою і в 1999 році отримала вищу телевізійну нагороду країни - «ТЕФІ». Внук - Андрій (1997 р. рожд.).

Батьки Володимира Меньшова родом з Астрахані. Батько його, - Валентин Михайлович, рано залишився сиротою, окрім молодшого брата, загиблого згодом на фронті, ніякої рідні у нього не було. Він на все життя залишився вдячний країні за те, що вона не дозволила пропасти, виростила, вивчила, дала можливість закінчити морехідне училище, зробила з безпритульника професійного моряка.

Мати Меньшова, Антоніна Олександрівна Дубовська росла в багатодітній, досить забезпеченій «куркульській» сім'ї в селі Чаган під Астраханню, освіта її не пішла далі церковно-приходського. Після революції міцне господарство почало швидко розвалюватися, над дітьми нависнула загроза все життя, що залишилося, писати в анкетах - «з розкуркулених». Покидавши все майно, вони розлетілися по країні. Пізніше Антоніна Олександрівна стала світличною на судні, що здійснювало пасажирські рейси з Баку до Ірану, де вона і познайомилася з першим помічником капітана Валентином Михайловичем Меньшовим.

У 1938 році вони зареєстрували шлюб, і в 1939 році у них народився первісток Володимир, в 1941-му у нього з'явилася сестра Ірина, і Антоніна Олександрівна до кінця життя була домогосподаркою. Валентин Михайлович теж недовго залишався моряком: на початку 1939 року йому запропонували роботу в НКВД. Ця пропозиція була з тих, від яких відмовлятися не прийнято. Так В. М. Меньшов став чекістом.

У школу Володя пішов в Архангельську, куди батька перевели працювати в 1947 році. Після спекотного, галасливого Баку статечна, незамутнена нічиїм нашестям російська Північ справила на нього приголомшуюче враження. Тоді ще весь Архангельськ, включаючи мостові і дороги, був дерев'яним. А скільки нових вражень після безсніжного Баку подарувала архангельська зима: дальні походи на лижах, хокейні баталії в кожному дворі, катання на санках з крутих гір!.. Коли сьогодні говорять про «російськості» фільмів Меньшова, його точної національної інтонації, то він незмінно згадує цей період свого життя: стукіт каблуків по дерев'яних бруківках на палях, збирання морошки і журавлини на болотах, Північна Двіна, жила в океанському ритмі, з її приливами і відливами, в крижаній воді якої хлопчиська все одно купалися ціле літо. Але перш за все люди - грунтовні, небагатослівні, доброзичливі, надійні мешканці півночі Росії.

У 1950 році отця перевели на роботу до Астрахані, і отроцтво, і юність Меньшова пройшли на берегах Волги.

Батьки постійно були зайняті, так що вихованням дітей займатися було нікому. Багато що давала школа, але все-таки головну роль в своєму особовому становленні Меньшов відводить книгам і кіно. У читальному залі він брав цікаві книги, які на абонементі отримати було неможливо, «ковтав» їх одну за іншою, після чого йшов додому робити уроки. Поступово формувався смак, відсівалася література розважального і пригодницького характеру, в списках прочитаного з'являлася все більше класики - так на дотик шикувалася своя система. Пристрасть до книги збереглася у Меньшова на все життя, він зібрав в будинку солідну бібліотеку, яка все поповнюється.

Паралельно Володя ставав завзятим кіноманом. Телевізор був рідкістю, єдиним вікном у великий світ був кінематограф. Фільмів знімалося небагато, і кожен з них Володя дивився не по одному разу, і зараз ще може здивувати кінознавців дослівною цитатою з якої-небудь стародавньої картини. Інтерес до кіно ставав все більш осмисленим, цілеспрямованим: від колекціонування фотографій з фільмів Меньшов перейшов до читання журналів і книг по кіномистецтву, до спеціальної мистецтвознавчої літератури. Зрозуміло, кіноманія виявлялася перш за все в преклонінні перед акторами, благо у той час з'явився цілий розсип молодих радянських кінозірок: Юматов, Рибников, Урбанський, Стриженов, Смоктуновський, Бистрицька, Макагонова, Конюхова, Ізвіцькая, Мордюкова...

Валентин Михайлович вважав, що син вибере військову кар'єру, але у Володі поволі визрівало абсолютно нездійсненне, по астраханських мірках, бажання - пробитися в кіно, ще страшніше - стати кіноартистом. Підстави для цього були більш ніж хиткі: участь в шкільних драмгуртках ніколи не переростала в серйозне захоплення, воно, швидше, було різновидом суспільних доручень, і завжди в школі знаходилися хлоп'ята обдаровані, на яких Володя дивився з щирим захопленням, без тіні заздрості.

Але після школи ніхто з них не зважився на серйозніші кроки в акторській професії.

А Меньшов, закінчивши школу з срібною медаллю, один відправився до Москви штурмувати Інститут кінематографії. Незабаром з'ясувалося, що Меньшов до специфічних іспитів на акторські факультети абсолютно не підготовлений, але півмісяця, проведені в Москві серед абітурієнтів і студентів театральних інститутів, подіяли на нього абсолютно гіпнотично: Меньшов зрозумів, що це життя - його.

Повернувшись до Астрахані, у вересні 1957 року він пішов працювати на завод імені Карла Маркса учнем токаря, щоб за рік грунтовно підготуватися до іспитів і набратися життєвого досвіду. Набирався він його 4 роки - на стільки років розтягнулася епопея вступу до інституту. За цей час Меньшов попрацював і токарем, і на шахті у Воркуті, і матросом на водолазному катері в рідному Баку, і числився в трупі Астраханського театру імені Кірова актором допоміжного складу.

Тільки у 1961 році він став студентом акторського факультету Школи-студії МХАТ. Роки навчання Меньшов вважає найважливішими в своєму житті. На провінційного хлопця обрушилося відразу все: МХАТ, легендарні актори, разом з якими навіть доводилося виходити на сцену, хай і в масовках, молодий «Сучасник», «Таганка», що зароджується, зарубіжні гастролери, художні виставки, концерти в консерваторії, особисті знайомства з людьми, про яких тільки читав в книгах і журналах, вельми своєрідний побут театрального студентського гуртожитку, таємний роман з найкрасивішою дівчиною курсу Верою Алентовою, що закінчився, вразивши всіх, шлюбом і студентським весіллям.

Студія МХАТ в ті часи була видатним навчальним закладом. Педагоги були блискучі, репетиції йшли з ранку до вечора. Але чарівний світ мрії, що здійснилася, разом з тим виявився і миром жорстоких розчарувань. У результаті після закінчення студії в 1965 році жоден московський театр не зацікавився молодим актором Володимиром Меньшовим, і він виїхав працювати до Ставрополя. Близько року, до червня 1966 року, він пропрацював там актором драмтеатру. Але акторська кар'єра вже мало займала Меньшова, на той час він виявив в собі наростаючий інтерес до режисури, любов до кіно спалахнула з новою силою.

Меньшов зустрівся з найбільшим авторитетом в тодішньому кінематографі - режисером Михайлом Іллічем Роммом, показав йому свої літературні досліди, і Ромм узяв молодого актора відразу на 2-й курс режисерського факультету ВГИКа, спеціально винайшовши для Меньшова «аспірантуру по режисурі художнього фільму», куди той і був зарахований. Він був, ймовірно, єдиним в світі аспірантом, який впродовж всіх трьох років навчання (1967-1970) боровся за те, щоб перейти в студенти, бо аспірантура не давала диплома і не дозволяла знімати учбові роботи, але боротьба ця виявилася безуспішною, Меньшов так і залишився лише з довідкою про закінчення аспірантури ВГИК.

З 1970 по 1976 рік Меньшов працював по договорах на кіностудіях «Мосфільм», «Ленфільм» і на Одеській кіностудії. Він зняв короткометражну учбову роботу «До питання про діалектику сприйняття мистецтва, або Втрачені марення», повнометражний документальний фільм до 50-ліття ВГИКу (який керівництву інституту здався настільки крамольним, що був змитий), написав сценарій «Потрібно довести» (по мотивах книги В.І. Леніна «Дитяча хвороба лівизни в комунізмі») - цим сценарієм дуже зацікавилися театральні режисери Ю. Любімов, Р. Стуруа, 3. Корогодський, але цензура наклала тверду заборону. Меньшов зробив дуже вольне інсценування романа М. Шагинян «Месс-менд», і вона була поставлена в Ленінградському ТЮЗі, за замовленням «Ленфільму» він написав сценарій «Я служу на межі».

На довершення всього несподівано почалася і акторська кар'єра в кіно: однокурсник Меньшова Олександр Павловський знімав на Одеській кіностудії свою дипломну роботу за сценарієм, який він написали разом, і запропонував своєму співавторові зіграти в цьому фільмі головну роль. Ця картина отримала головний приз на київському кінофестивалі «Молодість-71», і вже наступного року Меньшов отримав запрошення від режисера Олексія Сахарова на головну роль у фільмі «Людина на своєму місці». Після того, як на Всесоюзному кінофестивалі в Алма-Аті Меньшов завоював приз за краще виконання чоловічої ролі, він раптом опинився активно затребуваний кінематографом. Одна за одною послідували картини «Солоний пес», «Остання зустріч», «Власна думка». Список Меньшова налічує близько 40 ролей - у фільмах «Перехоплення», «Кур'єр», «Місто Зеро», «Російський регтайм», «Щоб вижити», «Де знаходиться нофелет?», «Віддушина», «Нічний дозор», “Зупинка на вимогу - 2”, “П'ятий кут”, “Льодовиковий період”, “Ділянка”, “Час жорстоких”, “Брежнев”, “Час збирати камені”, «Денний дозор» і ін. Багато хто з них визнані критикою і улюблений глядачами, але все одно Меньшов відноситься до своїх акторських робіт як до хобі, головна справа його життя - кінорежисура.

Дебют у великому кіно відбувся в 1976 році. Це був музичний фільм «Розіграш» про старшокласників за сценарієм Семена Лунгіна. Успіх картини, особливо у молоді, перевершив всі очікування. Школярі, що знялися у фільмі, - Діма Харатьян, Наташа Вавілова, Дуся Германова - ураз набули статусу кінозірок, пісні з фільму звучали на пластинках і по радіо, за наслідками прокату 1977 року картину подивилася рекордна кількість глядачів, до кінця цього року творці фільму були удостоєні Державної премії РРФСР.

У 1978 році почалися зйомки фільму «Москва сльозам не вірить». Сценарій, який написав Валентин Чорних, пропонувався багатьом відомим режисерам, але історія фабричного дівчати, що перетворюється врешті-решт в директори цієї самої фабрики, нікого не зацікавила. Меньшов же неабиякою мірою переробив сценарій, переписав сцени, що вже були, ввів нові епізоди, персонажі, яких не було у Чорних, сценарій став двосерійним, але ніщо не могло змити з нього клейма немодності, накладеного передовою громадською думкою. Не допоміг і фантастичний глядацький успіх, що припав на долю фільму: тільки за перший рік прокату його подивилося майже 90 мільйонів глядачів, творці картини отримували мішки листів від приголомшених людей, а преса в цей же самий час писала про потурання поганим смакам міщан, про поганеньку драматургію і слабку режисуру. Меньшов на власному прикладі познайомився з диктатом громадської думки, яка стежить за станом розумів і не дозволяє нікому висловлювати думки, відмінні від переконань тих, хто проголосив себе елітою землі.

А фільм жив своїм життям, не сходив з екранів кінотеатрів, його купили більше ста країн, він завоював призи на безлічі міжнародних кінофестивалів, творці фільму отримали Державну премію СРСР. На довершення всього Американська академія кіномистецтва в 1981 році назвала фільм «Москва сльозам не вірить» кращим іноземним фільмом року і присудила йому найавторитетнішу в світі кіно нагороду - «Оскар». І зараз глядачі називають його кращим фільмом за сто років існування російського кіно.

У 1984 році Меньшов зняв картину «Любов і голуби» по однойменній п'єсі Владимира Гуркіна. Ця нехитра історія любові, зради, розкаяння і прощення підкуповувала Меньшова перш за все соковито виписаними характерами і незлобливим гумором, таким властивим російському менталітету. Прокатна доля цього фільму була зіпсована тим, що він потрапив під каток кампанії боротьби з алкоголізмом, а оскільки один з героїв картини постійно знаходився в стані підпиття, то Меньшова, що не погоджувався ні з якими поправками по фільму, спочатку усунули від картини, потім вирізували з неї всі підозрілі сцени, потім поклали на полицю, і лише через полгода, коли істерія боротьби дещо стихла, відновили фільм в первинному вигляді і випустили на екрани. «Любов і голуби» - одна з улюбленіших глядачами картин. На фестивалі комедійних фільмів в іспанському місті Торремолінас картина отримала головний приз - «Золоту туру».

Наступний фільм Меньшова з'явився на екранах через 11 років. Така пауза була викликана змінами, подіях в російській дійсності. Політичні пристрасті захопили в країні всіх, не уникнув цієї проби і Меньшов. Кілька разів він майже починав знімати нову картину, «глобальну, таку, що підводить підсумки», але, видно, на щастя, так її і не зробив. Все очевидніше ставало з часом, що найвірніший жанр для віддзеркалення нинішньої дійсності - це фарс. Тоді народилася історія про трьох братів-близнят, що виросла в картину «Ширлі-мирлі», що вийшла на екрани в 1995 році. Комедійні колізії фільму - постійна плутанина між близнятами, їх напружені з'ясування відносин, в які виявляються втягнутими президенти Росії і США, блискуча гра акторів народжують громовий регіт в будь-якому кінотеатрі. Але критика на фільм, дивно професійний у всіх компонентах, виявилася украй утятою, в кращому разі його просто не помічали на кінематографічному небосхилі.

Остання робота Владимира Меньшова - лірична трагедія (так він сам визначає жанр цієї картини) «Заздрість богів» закінчена в 2000 році. Це історія любові, що ненавмисно наздогнала два не дуже вже молодих людей, історія, коли раптом людині відкривається, що все попереднє життя було лише підготовкою до цієї зустрічі. Трагічність цієї любові в тому, що героями її є француз і російська жінка (роль бенефісу Вери Алентової), а дія фільму відбувається в 1983 році, - у той час такі історії благополучно не закінчувалися. Глядачі на фільмі плачуть і сміються, а критика і кінематографічна громадськість, за традицією, що вже склалася, прийняли його в багнети, але для картин Меньшова така реакція - сама хороша прикмета: значить, і цьому його фільму призначено довге і щасливе життя.

Володимир Меньшов є режисером-постановником на кіностудії «Мосфільм».

Володимир Меньшов має звання народного артиста Росії (1991), вибраний академіком Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії, є членом Союзу кінематографістів Росії. У 1999 році він був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.

Живе і працює в Москві
 

Артур Ваха

Портрет ВАХА Артур Вікторович

Народився 13.01.1964, Ленінград

Заслужений артист Росії (1999)

Дитинство

Артур Вікторович Ваха народився 13 січня 1964 року в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). По батькові у Артура естонсько-німецьке коріння. Ваха - естонське прізвище, в перекладі що означає "віск". Проте актор вважає, що його "характер не зовсім відповідає цьому значенню". Зате його пластичність і здібність до перевтілень на сцені і на екрані цілком у дусі цього м'якого і податливого матеріалу.
Перші роки свого життя Артур провів в комуналці біля Ливарного мосту на набережній Робесп'єра. І ставши дорослим, змінивши немало квартир і зрозумівши, що в районах новобудов ніколи не відчує себе комфортно, Артур періодично повертався в цю квартиру, де до 2002 року продовжувала жити його мама Воля Василівна - режисер, професор, викладач акторської майстерності. Тепер Артур знову живе разом з мамою в просторій двокімнатній квартирі недалеко від метро "Володимирська". На жаль, вона його майже не бачить: у сина багато роботи. Але вихід був знайдений: Артур подарував їй кішку. Побачив у друзів і захотів таку саму. "У мене завжди були собаки, - розповідає актор, - п'ять собак, по черзі, звичайно. Два фокстер'єри, потім «сумнівний» спанієль (помісь з дворнягою), такса і дог. Тепер у мене живе лиса кішка. Взагалі я не люблю кішок, але це якась дивна «інопланетна» істота, порода - донський сфінкс. Там, де вона раніше жила, її звали Барбі, але ми їй дали нове ім'я - Варвара".

 

Андрій Соколов

Портрет Соколов Андрій Олексійович
Народився 13 серпня 1962 року в Москві.
У 1986 р. закінчив Московський авіаційно-технологічний інститут і вечірнє відділення Інституту іноземних мов, в 1990 р. - акторський факультет Театрального училища ім. Щукіна. З 1990 р. працює в театрі "Ленком".

Ролі в кіно:

Пригоди Травки (1976)
Вона з мітлою, він в чорному капелюсі (1987)
Маленька Віра (1988)
головна роль: Сергій
Бідний студент на дискотеці знайомиться з Вірою і її подругою Чистяковою. Зближується з Вірою, він переїздить жити з гуртожитку в будинок Віри, але пригноблюючий устрій життя в цій сім'ї і постійні сутички з батьками Віри закінчуються справжньою трагедією...
Раз, два горе - не біда! (1988)
роль: майстер Данілов

 
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 Наступна > Кінець >>

Сторінка 13 з 24