|
 Світлана Ходченкова народилася 21 січня 1983 року в Москві, але жила з мамою в місті Железнодорожном (мама у Свєти - маляр-штукатур). У дитинстві багато часу проводила з бабусею в селі. Стати актрисою навіть не мріяла і ніколи не планувала поступати в театральний. З 16 років Свєта почала працювати в модельному агентстві, але надовго там не затрималася, оскільки вона переконалася в тому, що модельний бізнес зовсім нечесний. Про свої шкільні роки Свєта говорить так: "Це найбільш, напевно, неприємні роки мого життя. Я ненавиділа школу. Це через те, що порядки в ній були не дуже хороші. Добре відносилися до тих учнів, у яких батьки були достатньо забезпеченими. А я була з числа тих, кому батьки багато чого не могли дати".
|
|
 Народилася 22.11.1978, Ульяновськ
Закінчила ГИТИС, Гуманітарний Університет Телебачення і Радіомовлення і ВГИК.
Популярність актрисі принесла роль Маші - дружини прапорщика Шматко в серіалі «Солдати». Ольга Юрасова зізнається: «Можна сказати, що після "Солдатів" я прокинулася знаменитою. Щодня у мене беруть автографи. Мені дуже подобаються мої прихильники, якщо так можна сказати, це люди добрі, щирі! Мене на вулиці так і окликають, Маша. Мені подобається!»
|
|
 Ольга Самошина
7 липня 1960
Коротка біографія:
Народилася в Ленінграді. Закінчила в 1981 р. Ленінградський державний інститут театру, музики і кінематографії, клас Р. Агамірзяна. Працювала в театрі ім. Комісаржевської, зіграла Шуру в “Східній трибуні”.
У театрі “На Литейному” зіграла ролі: Катерини - “Велика Катерина”, Гонерільї - “Король Лір”, Тойбіле - “Тойбіле і її демон”, Маша - “Три сестри”, Джозі - “Місяць для пасинків долі” - такий не повний перелік її ролей. Спектакль “Місяць для пасинків долі” Ю. О’ніла був висунутий на здобуття премії “Золота маска-98" по 4 номінаціям, Ольга Самошина - в номінації “Краща жіноча роль”.
Лауреат вищої театральної премії “Золотий софіт” 1996 р.
|
|
 Народилась 21 вересня 1947 року в місті Бугуруслан Оренбурзькій області. Дитинство пройшло в Бугуруслані, в маленькому будиночку, недалеко від церкви, священиком якої був її дідусь.
У 1966 році стала студенткою ГИТИСу імені Луначарського, в 1970 році - закінчила навчання і була прийнята в трупу Московського ТЮЗа.
У 1973-1983 - актриса Драматичного театру на Малій Бронной, з 1983 року - театру ім. Моссовета.
Народна артистка Росії (1993).
Життєве кредо: "Що призначено - прийде само"
|
|
 Народилася 21 грудня 1925 в Москві
Народна артистка Росії (1985)
лауреат Державної премії Росії
Заслужений діяч мистецтв Польщі
Кавалер орденів Пошани
"За заслуги перед Вітчизною" IV ступеня (2000).
Народилася 21 грудня 1925 року в Москві. Отець - Аросев Олександр Якович, відомий більшовик, письменник і дипломат. Мати - Гоппен Ольга Вячеславівна, родом з польських дворян, випускниця Інституту шляхетних дівчат.
|
|
 Народилася 21 листопада 1954 року в Свердловську.
У 1976 році закінчила Свердловське театральне училище (проф. Козлов), в 1990 році - ГИТИС, курс проф. А.Єфроса.
Працювала в театрах:
Карагандинський російський драматичний театр ім. Станіславського;
Челябінський академічний театр драми ім. Цвілінга;
Пермський академічний драматичний театр;
З 1992 року - актриса Московського "Театру на Покровці".
|
|
 ЄФРЕМОВ
Олег Миколайович
01.10.1927, Москва - 24.05.2000, Москва
Актор, режисер, сценарист
Народний артист СРСР (1976)
Герой Соціалістичної праці (1987)
Лауреат Державної премії (1969, 1974, 1983 - за театральні роботи)
Приз імені Павла Луспекаєва "Пані успіх" - Фестиваль кіно країн СНД і балтії "Кіношок-97" (Анапа)
Премія "Золотий Овен-97" за внесок в кіномистецтво; Володар спеціального призу жюрі Національної театральної премії "Золота маска-98" за постановку спектаклю "Три сестри" (МХАТ ім. А.П.Чехова)
|
Ігумнова Євгенія Вікторівна
Народилася 3 лютого 1974 року.
Була прийнята в театр ім. В. Ф. Комісаржевської, будучи ще студенткою Театральної Академії (клас проф. А. А. Белінського). За тих, що пройшли з тієї пори десять років актриса стала ведучою на ролі молодих героїнь. Її запам'ятала критика, полюбили глядачі. Найперша головна роль в спектаклі "Недомірок" відкрила актрису тонку і неординарну. |
|
 Народився 04.09.1954, Ленінград.
Лауреат премії “Визнання” за кращу чоловічу роль (1995)
Лауреат премії “Золотий Орел” в номінації “краща чоловіча роль” (2002)
Лауреат Призу за кращу чоловічу роль Фестивалю Російського кіно в Онфлері (Нормандія, Франція).
Лауреат Призу «Срібна підкова» за кращу чоловічу роль (Будинок Ханджонкова)
Лауреат Державної премії Росії (2004)
Кавалер Ордена Честі і Гідності «Русь державна» за високий професіоналізм в творчій діяльності, відродження традицій миролюбності, духовності і великі заслуги в розвитку культури і мистецтва Санкт-Петербургу і Росії (2004)
Лауреат Призу жюрі за кращу чоловічу роль на Другому Московському фестиваль «Московська прем'єра» (2005, за фільм «Зозуля»)
|
Народився 17 вересня 1939 року в місті Баку. Отець - Меньшов Валентин Михайлович (1912-1974). Мати - Меньшова Антоніна Олександрівна (1905-1964). Дружина - Алентова Вера Валентинівна (1942 р. н.) - народна артистка Росії, лауреат Державних премій СРСР і РРФСР. Дочка - Меньшова Юлія (1969 р. н.), закінчила Школу-студію МХАТ, чотири сезони працювала в МХАТі імені А.П. Чехова під керівництвом О.Н. Єфремова, зіграла на його сцені і в кіно декілька головних ролей, на телебаченні вела програму «Я сама», неодноразово визнавалася найпопулярнішою телеведучою і в 1999 році отримала вищу телевізійну нагороду країни - «ТЕФІ». Внук - Андрій (1997 р. рожд.).
Батьки Володимира Меньшова родом з Астрахані. Батько його, - Валентин Михайлович, рано залишився сиротою, окрім молодшого брата, загиблого згодом на фронті, ніякої рідні у нього не було. Він на все життя залишився вдячний країні за те, що вона не дозволила пропасти, виростила, вивчила, дала можливість закінчити морехідне училище, зробила з безпритульника професійного моряка.
Мати Меньшова, Антоніна Олександрівна Дубовська росла в багатодітній, досить забезпеченій «куркульській» сім'ї в селі Чаган під Астраханню, освіта її не пішла далі церковно-приходського. Після революції міцне господарство почало швидко розвалюватися, над дітьми нависнула загроза все життя, що залишилося, писати в анкетах - «з розкуркулених». Покидавши все майно, вони розлетілися по країні. Пізніше Антоніна Олександрівна стала світличною на судні, що здійснювало пасажирські рейси з Баку до Ірану, де вона і познайомилася з першим помічником капітана Валентином Михайловичем Меньшовим.
У 1938 році вони зареєстрували шлюб, і в 1939 році у них народився первісток Володимир, в 1941-му у нього з'явилася сестра Ірина, і Антоніна Олександрівна до кінця життя була домогосподаркою. Валентин Михайлович теж недовго залишався моряком: на початку 1939 року йому запропонували роботу в НКВД. Ця пропозиція була з тих, від яких відмовлятися не прийнято. Так В. М. Меньшов став чекістом.
У школу Володя пішов в Архангельську, куди батька перевели працювати в 1947 році. Після спекотного, галасливого Баку статечна, незамутнена нічиїм нашестям російська Північ справила на нього приголомшуюче враження. Тоді ще весь Архангельськ, включаючи мостові і дороги, був дерев'яним. А скільки нових вражень після безсніжного Баку подарувала архангельська зима: дальні походи на лижах, хокейні баталії в кожному дворі, катання на санках з крутих гір!.. Коли сьогодні говорять про «російськості» фільмів Меньшова, його точної національної інтонації, то він незмінно згадує цей період свого життя: стукіт каблуків по дерев'яних бруківках на палях, збирання морошки і журавлини на болотах, Північна Двіна, жила в океанському ритмі, з її приливами і відливами, в крижаній воді якої хлопчиська все одно купалися ціле літо. Але перш за все люди - грунтовні, небагатослівні, доброзичливі, надійні мешканці півночі Росії.
У 1950 році отця перевели на роботу до Астрахані, і отроцтво, і юність Меньшова пройшли на берегах Волги.
Батьки постійно були зайняті, так що вихованням дітей займатися було нікому. Багато що давала школа, але все-таки головну роль в своєму особовому становленні Меньшов відводить книгам і кіно. У читальному залі він брав цікаві книги, які на абонементі отримати було неможливо, «ковтав» їх одну за іншою, після чого йшов додому робити уроки. Поступово формувався смак, відсівалася література розважального і пригодницького характеру, в списках прочитаного з'являлася все більше класики - так на дотик шикувалася своя система. Пристрасть до книги збереглася у Меньшова на все життя, він зібрав в будинку солідну бібліотеку, яка все поповнюється.
Паралельно Володя ставав завзятим кіноманом. Телевізор був рідкістю, єдиним вікном у великий світ був кінематограф. Фільмів знімалося небагато, і кожен з них Володя дивився не по одному разу, і зараз ще може здивувати кінознавців дослівною цитатою з якої-небудь стародавньої картини. Інтерес до кіно ставав все більш осмисленим, цілеспрямованим: від колекціонування фотографій з фільмів Меньшов перейшов до читання журналів і книг по кіномистецтву, до спеціальної мистецтвознавчої літератури. Зрозуміло, кіноманія виявлялася перш за все в преклонінні перед акторами, благо у той час з'явився цілий розсип молодих радянських кінозірок: Юматов, Рибников, Урбанський, Стриженов, Смоктуновський, Бистрицька, Макагонова, Конюхова, Ізвіцькая, Мордюкова...
Валентин Михайлович вважав, що син вибере військову кар'єру, але у Володі поволі визрівало абсолютно нездійсненне, по астраханських мірках, бажання - пробитися в кіно, ще страшніше - стати кіноартистом. Підстави для цього були більш ніж хиткі: участь в шкільних драмгуртках ніколи не переростала в серйозне захоплення, воно, швидше, було різновидом суспільних доручень, і завжди в школі знаходилися хлоп'ята обдаровані, на яких Володя дивився з щирим захопленням, без тіні заздрості.
Але після школи ніхто з них не зважився на серйозніші кроки в акторській професії.
А Меньшов, закінчивши школу з срібною медаллю, один відправився до Москви штурмувати Інститут кінематографії. Незабаром з'ясувалося, що Меньшов до специфічних іспитів на акторські факультети абсолютно не підготовлений, але півмісяця, проведені в Москві серед абітурієнтів і студентів театральних інститутів, подіяли на нього абсолютно гіпнотично: Меньшов зрозумів, що це життя - його.
Повернувшись до Астрахані, у вересні 1957 року він пішов працювати на завод імені Карла Маркса учнем токаря, щоб за рік грунтовно підготуватися до іспитів і набратися життєвого досвіду. Набирався він його 4 роки - на стільки років розтягнулася епопея вступу до інституту. За цей час Меньшов попрацював і токарем, і на шахті у Воркуті, і матросом на водолазному катері в рідному Баку, і числився в трупі Астраханського театру імені Кірова актором допоміжного складу.
Тільки у 1961 році він став студентом акторського факультету Школи-студії МХАТ. Роки навчання Меньшов вважає найважливішими в своєму житті. На провінційного хлопця обрушилося відразу все: МХАТ, легендарні актори, разом з якими навіть доводилося виходити на сцену, хай і в масовках, молодий «Сучасник», «Таганка», що зароджується, зарубіжні гастролери, художні виставки, концерти в консерваторії, особисті знайомства з людьми, про яких тільки читав в книгах і журналах, вельми своєрідний побут театрального студентського гуртожитку, таємний роман з найкрасивішою дівчиною курсу Верою Алентовою, що закінчився, вразивши всіх, шлюбом і студентським весіллям.
Студія МХАТ в ті часи була видатним навчальним закладом. Педагоги були блискучі, репетиції йшли з ранку до вечора. Але чарівний світ мрії, що здійснилася, разом з тим виявився і миром жорстоких розчарувань. У результаті після закінчення студії в 1965 році жоден московський театр не зацікавився молодим актором Володимиром Меньшовим, і він виїхав працювати до Ставрополя. Близько року, до червня 1966 року, він пропрацював там актором драмтеатру. Але акторська кар'єра вже мало займала Меньшова, на той час він виявив в собі наростаючий інтерес до режисури, любов до кіно спалахнула з новою силою.
Меньшов зустрівся з найбільшим авторитетом в тодішньому кінематографі - режисером Михайлом Іллічем Роммом, показав йому свої літературні досліди, і Ромм узяв молодого актора відразу на 2-й курс режисерського факультету ВГИКа, спеціально винайшовши для Меньшова «аспірантуру по режисурі художнього фільму», куди той і був зарахований. Він був, ймовірно, єдиним в світі аспірантом, який впродовж всіх трьох років навчання (1967-1970) боровся за те, щоб перейти в студенти, бо аспірантура не давала диплома і не дозволяла знімати учбові роботи, але боротьба ця виявилася безуспішною, Меньшов так і залишився лише з довідкою про закінчення аспірантури ВГИК.
З 1970 по 1976 рік Меньшов працював по договорах на кіностудіях «Мосфільм», «Ленфільм» і на Одеській кіностудії. Він зняв короткометражну учбову роботу «До питання про діалектику сприйняття мистецтва, або Втрачені марення», повнометражний документальний фільм до 50-ліття ВГИКу (який керівництву інституту здався настільки крамольним, що був змитий), написав сценарій «Потрібно довести» (по мотивах книги В.І. Леніна «Дитяча хвороба лівизни в комунізмі») - цим сценарієм дуже зацікавилися театральні режисери Ю. Любімов, Р. Стуруа, 3. Корогодський, але цензура наклала тверду заборону. Меньшов зробив дуже вольне інсценування романа М. Шагинян «Месс-менд», і вона була поставлена в Ленінградському ТЮЗі, за замовленням «Ленфільму» він написав сценарій «Я служу на межі».
На довершення всього несподівано почалася і акторська кар'єра в кіно: однокурсник Меньшова Олександр Павловський знімав на Одеській кіностудії свою дипломну роботу за сценарієм, який він написали разом, і запропонував своєму співавторові зіграти в цьому фільмі головну роль. Ця картина отримала головний приз на київському кінофестивалі «Молодість-71», і вже наступного року Меньшов отримав запрошення від режисера Олексія Сахарова на головну роль у фільмі «Людина на своєму місці». Після того, як на Всесоюзному кінофестивалі в Алма-Аті Меньшов завоював приз за краще виконання чоловічої ролі, він раптом опинився активно затребуваний кінематографом. Одна за одною послідували картини «Солоний пес», «Остання зустріч», «Власна думка». Список Меньшова налічує близько 40 ролей - у фільмах «Перехоплення», «Кур'єр», «Місто Зеро», «Російський регтайм», «Щоб вижити», «Де знаходиться нофелет?», «Віддушина», «Нічний дозор», “Зупинка на вимогу - 2”, “П'ятий кут”, “Льодовиковий період”, “Ділянка”, “Час жорстоких”, “Брежнев”, “Час збирати камені”, «Денний дозор» і ін. Багато хто з них визнані критикою і улюблений глядачами, але все одно Меньшов відноситься до своїх акторських робіт як до хобі, головна справа його життя - кінорежисура.
Дебют у великому кіно відбувся в 1976 році. Це був музичний фільм «Розіграш» про старшокласників за сценарієм Семена Лунгіна. Успіх картини, особливо у молоді, перевершив всі очікування. Школярі, що знялися у фільмі, - Діма Харатьян, Наташа Вавілова, Дуся Германова - ураз набули статусу кінозірок, пісні з фільму звучали на пластинках і по радіо, за наслідками прокату 1977 року картину подивилася рекордна кількість глядачів, до кінця цього року творці фільму були удостоєні Державної премії РРФСР.
У 1978 році почалися зйомки фільму «Москва сльозам не вірить». Сценарій, який написав Валентин Чорних, пропонувався багатьом відомим режисерам, але історія фабричного дівчати, що перетворюється врешті-решт в директори цієї самої фабрики, нікого не зацікавила. Меньшов же неабиякою мірою переробив сценарій, переписав сцени, що вже були, ввів нові епізоди, персонажі, яких не було у Чорних, сценарій став двосерійним, але ніщо не могло змити з нього клейма немодності, накладеного передовою громадською думкою. Не допоміг і фантастичний глядацький успіх, що припав на долю фільму: тільки за перший рік прокату його подивилося майже 90 мільйонів глядачів, творці картини отримували мішки листів від приголомшених людей, а преса в цей же самий час писала про потурання поганим смакам міщан, про поганеньку драматургію і слабку режисуру. Меньшов на власному прикладі познайомився з диктатом громадської думки, яка стежить за станом розумів і не дозволяє нікому висловлювати думки, відмінні від переконань тих, хто проголосив себе елітою землі.
А фільм жив своїм життям, не сходив з екранів кінотеатрів, його купили більше ста країн, він завоював призи на безлічі міжнародних кінофестивалів, творці фільму отримали Державну премію СРСР. На довершення всього Американська академія кіномистецтва в 1981 році назвала фільм «Москва сльозам не вірить» кращим іноземним фільмом року і присудила йому найавторитетнішу в світі кіно нагороду - «Оскар». І зараз глядачі називають його кращим фільмом за сто років існування російського кіно.
У 1984 році Меньшов зняв картину «Любов і голуби» по однойменній п'єсі Владимира Гуркіна. Ця нехитра історія любові, зради, розкаяння і прощення підкуповувала Меньшова перш за все соковито виписаними характерами і незлобливим гумором, таким властивим російському менталітету. Прокатна доля цього фільму була зіпсована тим, що він потрапив під каток кампанії боротьби з алкоголізмом, а оскільки один з героїв картини постійно знаходився в стані підпиття, то Меньшова, що не погоджувався ні з якими поправками по фільму, спочатку усунули від картини, потім вирізували з неї всі підозрілі сцени, потім поклали на полицю, і лише через полгода, коли істерія боротьби дещо стихла, відновили фільм в первинному вигляді і випустили на екрани. «Любов і голуби» - одна з улюбленіших глядачами картин. На фестивалі комедійних фільмів в іспанському місті Торремолінас картина отримала головний приз - «Золоту туру».
Наступний фільм Меньшова з'явився на екранах через 11 років. Така пауза була викликана змінами, подіях в російській дійсності. Політичні пристрасті захопили в країні всіх, не уникнув цієї проби і Меньшов. Кілька разів він майже починав знімати нову картину, «глобальну, таку, що підводить підсумки», але, видно, на щастя, так її і не зробив. Все очевидніше ставало з часом, що найвірніший жанр для віддзеркалення нинішньої дійсності - це фарс. Тоді народилася історія про трьох братів-близнят, що виросла в картину «Ширлі-мирлі», що вийшла на екрани в 1995 році. Комедійні колізії фільму - постійна плутанина між близнятами, їх напружені з'ясування відносин, в які виявляються втягнутими президенти Росії і США, блискуча гра акторів народжують громовий регіт в будь-якому кінотеатрі. Але критика на фільм, дивно професійний у всіх компонентах, виявилася украй утятою, в кращому разі його просто не помічали на кінематографічному небосхилі.
Остання робота Владимира Меньшова - лірична трагедія (так він сам визначає жанр цієї картини) «Заздрість богів» закінчена в 2000 році. Це історія любові, що ненавмисно наздогнала два не дуже вже молодих людей, історія, коли раптом людині відкривається, що все попереднє життя було лише підготовкою до цієї зустрічі. Трагічність цієї любові в тому, що героями її є француз і російська жінка (роль бенефісу Вери Алентової), а дія фільму відбувається в 1983 році, - у той час такі історії благополучно не закінчувалися. Глядачі на фільмі плачуть і сміються, а критика і кінематографічна громадськість, за традицією, що вже склалася, прийняли його в багнети, але для картин Меньшова така реакція - сама хороша прикмета: значить, і цьому його фільму призначено довге і щасливе життя.
Володимир Меньшов є режисером-постановником на кіностудії «Мосфільм».
Володимир Меньшов має звання народного артиста Росії (1991), вибраний академіком Національної академії кінематографічних мистецтв і наук Росії, є членом Союзу кінематографістів Росії. У 1999 році він був нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.
Живе і працює в Москві |
|
|
